Думати чи не думати?

Коли людині погано чи дуже страшно, вона вживає алкоголь або молиться. В моєму випадку я включаю You Tube і слухаю виступи Екгарта Толле.

Мій розум бездумно тиняється спогадами та мріями, я пропускаю все те, що відбувається просто зараз. І навіть якщо зауважую щось із довколишнього світу. Всі ці картини втискаються у мій мозок, як пасажири в переповнену маршрутку.

Зазвичай мої думки - як заїджена вінілова платівка, що повторює одну й ту саму поламану мелодію, від того місця де зіскакує голка (у кожного з нас - своя добірка улюблений вінілів).

Іноді мої думки схожі на скажених псів, що атакують зсередини і рвуть там усе на шматки, залишаючи мене стікати слізьми на подушку. Але найчастіше вони наче липка тягуча жуйка, яка давно втратила початковий малиновий смак, а ти жуєш, жуєш і ніяк не можеш виплюнути.
Ми думаємо одне і те саме, сваримось про одне і те ж. І ці затерті мислеформи роблять з нас параноїками, маніяками, істериками, задротами, занудами. З віком наші діагнози стають усе помітніші, як і наші зморшки.

Божевільні, що ходять і постійно розмовляють самі з собою. Просто більшість з нас це поки не вдається робити непомітно для інших як, зрештою, і для самих себе.
Уривки вчорашніх розмов, список аргументів, чому я маю слушність, а він козел, флешбеки еротичних прилюдій, мрії про нові джинси - кожен із нас міг би стати Джеймсом Джойсом і написати свого "Улісса". І це була б найнудніша книжка на світі, остільки більшість того, що ми думаємо - шлак, відходи і непотріб. Наша голова як захаращені балкони квартир, де мешкають алкаші. Як застояна вода у брудному озері і мертвою рибою.

Коли я намагаюсь не думати, то думаю про те, що я думаю. І коли все-таки не думаю, то відчуття - ніби всім тілом підпираю двері, стримуючи навалу, що хоче знести двері з петель.

Як заткнути рота базарній бабі, що сидить у мене в голові, і виключити цей громофон? 

Де кнопка "стоп" ?