Чи варто боятися самотності?

Скажи мені, якою є твоя самотність.

Змушеною, безпросвітною, яку супроводжують страх, тривога, квапливі пошуки когось, хто був би поруч? Чи вона добровільна, терапевтична, креативна? Необхідна для переосмислення якихось подій, пізнання себе і навколишнього світу, творіння чогось?

Саме те, як ви називаєте свій стан, коли перебуває наодинці, і що відчуваєте при цьому, має значення. Для вас це жахливе перебування у вакуумі, покинутість, непотрібність - а чи гармонійне усамітнення, під час якого приходить розуміння, хто ми є в цьому світі і для чого?

Чому ж заведено вважати самотність найбільшою карою, а людське спілкування надмірно ідеалізувати?

Більшість людей під тиском стереотипів сприймають життя на самоті як поразку, невдачу. Бо ми націлені на успіх, а тут не можемо поставити собі "залік" - отже, страждає самолюбство. Сюди ж можна віднести почуття провини за те, що не виправдали очікувань. Батьків зокрема і суспільства взагалі.

Відчуття покинутості, відторгнутості, другосортності виникає у багатьох, варто їм хоч на короткий час опинитися без пари. Воно штовхає на пошуки будь-яких поверхневих знайомств, тільки б "відволіктися" від чорних думок. Але ж якщо ви не навчитеся чути себе, радіти простим речам і ділитися цією радістю з іншими, вам буде самотньо навіть у великій родині. 

Хтось ототожнює самотність із нудьгою. Це, як правило, люди, не надто схильні до рефлексії й самопізнання, які налаштовані переважно брати, ніж давати. Коли ж вони опиняються наодинці з самими собою, навіть тиша для них - нестерпна. Їм потрібні зовнішні підразники, регламентованість життя.

Оскільки самотність - це завжди випробування свободою, котра передбачає насамперед свободу вибору, такий стан викликає розгубленість. І бажання знову за когось "учепитися", аби не відчувати отого тягаря необхідності ухвалення рішень.

Не бійтеся усамітнення, цінуйте його як можливість краще зрозуміти себе.